Довіреність і згода власника майна на його відчуження — не одне й те ж саме

Судова палата в цивільних справах ВСУ в постанові від 30.11.2016 р. у справі № 6-2363цс16дійшла висновку: довіреність, яку видає юридична особа своєму представнику на вчинення правочину з відчуження майна від імені юридичної особи, та згода власника майна на його відчуження, яку власник надає згідно зі ст. 136 ГКУ, мають різну правову природу та не можуть бути ототожнені.

Зокрема в разі відчуження юридичною особою майна, яке закріплене за нею на праві господарського відання, ця юридична особа діє від власного імені, хоча й за обов’язкової наявності попередньої згоди власника майна. У разі видачі юридичною особою представнику довіреності на вчинення відповідного правочину, протягом строку довіреності або до припинення її дії від імені юридичної особи діє цей представник.

Визнання і виконання рішень іноземних судів.

     Порядок визнання і виконання в Україні рішень іноземних судів і арбітражних судів визначається відповідними міжнародними договорами України. Рішення іноземного суду або арбітражного суду може бути пред’явлено до примусового виконання протягом трьох років з моменту набрання ним законної сили (ст. 427 ЦПК).
Статтею 427 ЦПК встановлено, що порядок виконання в Україні рішень іноземних загальних і арбітражних судів визначається тільки відповідними міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Тому, коли держава не є учасницею конвенції, міжнародного договору чи угоди, за якими Україна взяла на себе обов’язок про визнання і виконання судових рішень іншої договірної сторони, клопотання про визнання і виконання на території України рішень судів цієї держави судами України не розглядаються, а при надходженні таких суд постановляє ухвалу про відмову в їх прийнятті на підставі п. 1 ст. 136 ЦПК, незалежно від того, хто є особа, на користь якої постановлено рішення.
     Отже, міжнародні договори про правову допомогу поширюються лише на учасників даного договору, а при наявності між учасниками багатостороннього і двостороннього договорів мають застосовуватися, насамперед, двосторонні договори, а багатосторонні — при вирішенні лише тих питань, які не охоплені цими двосторонніми договорами.
     Таким чином, у питаннях щодо порядку подачі клопотань про визнання і виконання рішень іноземних судів суди мають керуватися нормами міжнародних договорів.
Вирішення клопотання про визнання і дозвіл на примусове виконання рішень належить до компетенції суду тієї договірної сторони, на території якої рішення має бути визнане і виконане. Суд при розгляді клопотання перевіряє його відповідність встановленим формі та змісту і наявність підстав для визнання і виконання рішення.
Справа за клопотанням розглядається одноособове суддею у відкритому судовому засіданні з викликом боржника у порядку, встановленому ЦПК. Неявка його без поважних причин, стосовно якого суду відомо, що повістка боржнику була вручена, не перешкоджає розглядові клопотання. Вислухавши пояснення боржника, судця перевіряє наявність підстав для виконання і у нарадчій кімнаті виносить ухвалу про дозвіл на примусове виконання рішення іноземного суду або про відмову у його дачі. У такій ухвалі, з урахуванням правил ст. 234 ЦПК і характеру питання, яке розглядалося, має бути зазначено: повне найменування суб’єкта клопотання; рішення органу, що його постановив, та держави, до якої той належить; викладено зміст цього рішення і визначених заявником меж його виконання; зміст пояснень стягувача і боржника, якщо вони беруть участь у судовому засіданні, і відомості про надання ними додаткових доказів, що стосуються умов задоволення клопотання; наведено мотиви, з яких суд дійшов висновків (мотивувальна частина ухвали); викладено зміст останніх; вказано порядок та строк оскарження ухвали (резолютивна частина).
У мотивувальній частині ухвали повинно бути наведено встановлені судом обставини, які відповідно до міжнародного договору є підставою для визнання рішення і надання дозволу на його виконання або для відмови в цьому; мотиви, з яких суд відхиляє доводи боржника про обставини, що виключають можливість дати згоду на примусове виконання рішення на території України, а також повна назва міжнародного договору та акта законодавства України, якими керувався суд при постановленні ухвали, і посилання на їх статті.
     У резолютивній частині ухвали у справі про визнання і виконання рішення іноземного суду викладається висновок про відмову в задоволенні клопотання, коли для позитивного його вирішення немає підстав, або про задоволення клопотання і надання дозволу на примусове виконання рішення на території України з викладенням його змісту та визначенням сум грошових зобов’язань за ним в українській грошовій одиниці за офіційним валютним курсом Національного банку України, за винятком випадків, коли ці зобов’язання виникли і мають виконуватися в іноземній валюті відповідно до вимог законодавчих та інших нормативних актів України. В питаннях щодо валюти, в якій повинно провадитись виконання грошових зобов’язань за рішенням іноземного суду, належить виходити з відповідних положень міжнародних договорів (ст. 55 Конвенції держав — членів СНД), положень ст. 99 Конституції про те, що грошовою одиницею в Україні є гривня; положень Декрету Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 р. № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю»; Закону України від 23 вересня 1994 р. «Про порядок здійснення розрахунків у іноземній валюті»; постанов Правління Національного банку України з питань використання іноземної валюти як засобу платежу на території України.
     Копії ухвал про дозвіл і про відмову в дозволі на примусове виконання надсилаються судом стягувачу або його представникові і боржнику в триденний строк з дня винесення ухвал.
Копія ухвал про дозвіл чи про відмову в дозволі на примусове виконання рішення іноземного суду може бути оскаржена до Верховного Суду України у десятиденний строк з наступного дня після проголошення рішення (ст. 291 ЦПК). З набранням ухвали про дозвіл на примусове виконання чинності видається виконавчий лист. Виконавчі дії провадяться державним виконавцем у порядку, встановленому Законом України від 21 квітня 1999 р. «Про виконавче провадження» (статті 3, 84).
     Конвенцією держав — членів СНД (ст. 52) передбачено, що рішення іноземного суду немайнового характеру, які не потребують виконання, винесені судом кожної договірної сторони, після набрання ними законної сили визнаються на територіях інших договірних сторін без спеціального провадження, якщо установою юстиції запитуваної договірної сторони раніше у цій справі не було винесено рішення, що набрало законної сили, або якщо згідно з даною Конвенцією, а в не передбачених нею випадках відповідно до законодавства договірної сторони, на території якої рішення має бути виконано, ця справа не належить до виключної компетенції установ юстиції останньої.
До рішень, які не потребують виконання, належать рішення про визнання прав, визнання недійсними певних актів, про позбавлення батьківства, розірвання шлюбу, визнання договору недійсним, усиновлення, про встановлення юридичних фактів, визнання громадянина безвісно відсутнім чи оголошення його померлим тощо.
     Визнанням іноземного судового рішення в Україні є дозвіл нашої держави на поширення його дії на територію України з такими ж правовими наслідками, які виникають в результаті набрання законної сили рішенням, винесеним судами України. Визнання — надання юрисдикційному акту іноземної держави сили і значення рішення вітчизняного суду, яке не вимагає застосування примусових заходів на захист і поновлення порушеного права.

Підприємців-загальносистемників зобов’яжуть платити мінімальний страховий внесок щомісяця навіть за відсутності доходу.

     Мінсоцполітики розробило проект закону «Про внесення змін до деяких законів України з питань загальнообов’язкового державного соціального страхування щодо обов’язкової сплати єдиного внеску на соціальне страхування окремими категоріями осіб».
Проектом законодавчого акта передбачається внесення змін до низки законів України, якими регулюється обов’язкова сплата ЄСВ:
     членами особистого селянського та фермерського господарства, якщо вони не є найманими працівниками;
     фізичними особами — підприємцями, котрі перебувають на загальній системі оподаткування, й особами, які провадять незалежну професійну діяльність і не отримували протягом календарного року прибутку (доходу), — у розмірі не менш ніж мінімальний страховий внесок за кожен місяць.

     Зазначені платники звільнятимуться від сплати ЄСВ протягом одного календарного місяця на рік на час відпустки, а також за період хвороби, підтвердженої копією листка (листків) непрацездатності, якщо вона триває 30 і більше календарних днів.